​Гидкість, Гідність та реальність

Колись давно (насправді ні), десь 2012-13 року, коли яник і ко вже достатньо відчули себе в силі, вони почали тиснути на гуманітарну сферу. Не пам'ятаю точно, що саме, але були якісь законодавчі ініціативи. Ну на зразок спільного святкування 9 мая з расєєю, підручники з історії тоді ніби переписувалися. Русифікація як русифікація. Отоді в мене виникло відчуття такої гидкої зневіри.

Ніби "як же так?". Не може бути такого, щоб просто так здавали Україну.

Потім був Майдан і враження, що все, гідність - головна. Ми не дамо зруйнувати нас як таких. П'ять важких років, з граблями, але і з вірою.

А потім були вибори 2019, і перший тур. Коли за некомпетентного коміка, в якого патріотичні почуття на рівні плінтуса, проголосувало найбільше людей, які "втомились від війни". І тоді знову це відчуття гидкої зневіри.

Я розумію, що зараз влада неоднорідна, що є всякі, в тому числі і справжні патріоти, що борються за Україну...

Але останні дні ще раз викликали те гидке відчуття. Сум і зневіра.

Так, є ті, що не дадуть просто пропасти Украні. Якщо буде велика війна, чи загроза повернення до обіймів "братьєв", знову всі об'єднаються. І знову дамо відсіч, бо сьогодні ми точно на вищому щаблі патріотичності та любові до України, ніж у 2013.

Але відчуття є.

І зненацька з'явилося розуміння. Чітко уявилися ті, хто здавав сусідів під час продрозверстки. Хто здавав сусідів та родичів через доноси. Хто забирав їжу від опухлих дітей в 1932-33.

Дуже чітко уявилися.

Ми просто маємо знову і знову проходити ці кола відродження, відчуття власної гідности. Ми знову маємо опускатися, щоб відчувати радість піднесення.

Ми переможемо, Україна переможе.

Найкраще у боротьбі допомагає сприйняття реальности. Знання, де ти є і який ти є.

Так ось, це все - ми.

Ті, хто не приймає членів своєї української сім'ї через страх коронавірусу.

Ті, хто бачить трагедію у диких середньовічних мітингах.

Ті, хто вперто не хоче сприймати реальність війни, а хоче спокійного "миру".

Ті, хто готовий віддати життя за інших.

Буде важко, але іншого виходу нема.

20 лютого 2020.

Тепер ми всі, як майданівці шість років тому, маємо сказати "Стоїмо!"